` Що приховує ріка | «Глибоко під водою»

#Book_challenge_2018: Книга-бестселер 2017 року

Ну що ж, я знову невластиво для себе прочитала книгу-бестселлер, яка наробила багато шуму (можливо, варто більше читати таких і писати на них відгуки, тоді було б більше читачів J). Нею стала нова книга Поли Гоукінз «Глибоко під водою», яку всі знають через її «Дівчину в потягу». Скажу чесно, я не планувала читати і її, хоча у багатьох відгуках бачила думку про те, що цей роман кращий за перший. Але Сашка подарувала її на день народження, тож в мене не залишилося вибору :D І я справді дуже сподівалася, що вона мені сподобається…

Сюжет: маленьке містечко Бекфорд розташувалося на берегах річки, і всі дороги в ньому, здавалося, неодмінно мають до неї вивести. Навколо річки обертається життя всіх його жителів. На жаль, для багатьох, з водоймою пов’язані погані спогади — втрата когось із близьких. Уже декілька століть річка забирає у свої води життя жінок різного віку. Та чи річка? Чи, можливо, хтось, хто прикривається спокійною водою Затону Утоплениць, щоб приховати в ній свої таємниці і скинути на неї провину за відняті життя?..

Перше, що мене трохи обурило, — це переклад назви. Мовою оригіналу назва книги — «Into the Water», не «Under the Water» чи, тим паче, «Deep Under the Water». Назва мала б бути перекладена як «У воду» чи «Під воду». Здається, що різниця невелика. Але… Назва вказує на віднесеність до сюжету, до дій дівчат, які нібито топилися у річці, стрибали «у воду», чи їх хтось штовхав «у воду», тобто виражає намір чи саму дію. А «Глибоко під водою» більш інертна назва, яка відразу наштовхує хіба що на секрети, які та вода ховає. Але нехай.

Анотація роману обіцяє нам щось цікаве, з біса таємниче і навіть містичне. Чекаєш незвичайних поворотів сюжету і розв’язки, яка вразить і змусить скрикнути: «Ну нічого ж собі!» Ти відкриваєш першу сторінку... і починається. Оповідь ведеться від декількох персонажів, а на історіях деяких інших акцентує увагу автор. Це надзвичайно заплутано й незрозуміло, адже цих персонажів дуже багато, на початку вони всі тобі незнайомі. Чому одні оповідають від свого імені, а за інших говорить автор? Не зрозуміло. (До речі, здається, цю фішку письменники запозичили з фанфікшену, де є таке поняття як POV (Point of View), що полягає в розповідях різних персонажів від свого власного імені в межах однієї розповіді. Таким чином, кожен освітлює одну й ту ж ситуацію зі своєї точки зору). Так, це надає об’єктивності самій історії, а читач в свою чергу обізнаний краще за всіх персонажів і рівняється у цьому знанні з автором. Але на початку це дуже заплутує…

Проте, цілком зрозуміло, чому Гокінз обрала таку тактику. Вона з усіх сил намагається вас заплутати і затягти у вир своєї історії. Вона подає міркування героїв уривками, не досказує, приховує, не називає речі своїми іменами… Як наслідок, перші сторінок 50-90 читати важко і хочеться кинути, бо всі персонажі видаються психопатами зі своїми скелетами у шафі, і це неймовірно напружує. Думаю, це авторка також робить спеціально!

Та ось ти на 120-150-ій сторінці. Це вже половина книги. І тут тебе вже ніби затягує, починаєш вибудовувати якісь припущення, гіпотези… І тобі хочеться читати, читати, читати далі, щоб дізнатися, чи вірні вони. А далі гіпотези починають справджуватися. І коли у розповідях від персонажів починає з’являтися більше інформації… все розплутується надзвичайно швидко. Як результат — з усіє інтриги виходить справжній пшик і розчарування! Всі оті таємниці й навіть містицизм зводяться до банальних життєвих ситуацій. Причому банальних в самому нецікавому значенні.

Чорт, навіть ота ситуація на кухні з закритими дверями… Я просто на тому моменті вигукнула: «Серйозно?! Може, кінцівку зробиш точно таку ж як у «Дівчина у потягу». Невже фантазії не вистачило?» Слава їй, що хоч повернула в інше русло. Розв’язка приходить раптово, але навряд чи дивує, бо десь сторінок за десять чи навіть двадцять до неї ти вже здогадувався, що так і буде. І навіть останнє речення, яке б мало стати повною несподіванкою, насправді не дивує, бо воно теж було досить прогнозованим…

Я правда у багатьох відгуках бачила фрази «ця книга куди краща за «Дівчину у потягу», «Гоукінз розкрила свій талант, потенціал і т.п.». Чорт, та навіть на обкладинці є слова Клер Макінтош, авторки «Хто не заховався»: «Цікаво, чи можна сказати, що «Глибоко під водою» така ж чудова, як і «Дівчина у потягу»? Вона краща. Це тріумф».

Так от, ніфіга! «Глибоко під водою» для мене точно така ж, як і «Дівчина у потягу». Ніякої різниці я не побачила. Так само цікаво лише до половини. Хіба що фінал у першому романі хоч і був банальний, проте таки додав екшну, а тут ніякого сплеску: тихо й нецікаво. Тому, соррі, але я взагалі не зрозуміла, що ви в ній знайшли. Можливо, Гоукінз і вміє створювати інтригу і затягувати в сюжет, але вона не вміє гарно й так само цікаво цей сюжет розплутувати, а зазвичай, це навіть більш важливо (для порівняння, рекомендую прочитати «Тінь вітру» Карлоса Сафона).

Моя оцінка: 5 з 10 (за інтригу)

P.S. Що ще є, не знаю… вбогим для історії — це відсутність хоч однієї цікавої думки на всю книгу, за яку хотілося б схопитися, задуматися… затвітити врешті-решт!

Єдине, що справді повчального можна винести — це те, що варто говорити з людьми, а тим паче, найдорожчими. Бо часто ми не бачимо правди за обрАзами, накручуємо себе, ламаємо життя собі й іншим, а коли «прозріваємо»… може бути вже надто пізно для того, щоб вибачатися чи щось виправляти.