` Крізь незвіданий Космос | «Брама»

#Book_challenge_2018: Книга нового для мене жанру — наукова фантастика

Якби ця книга не була подарунком, про який я сама просила, повівшись на цікаву анотацію, я б не дочитала її і до половини… Правилом 50-ти сторінок я не керуюся, бо зазвичай, якщо щось почала, то маю його закінчити. Але «Браму» Фредеріка Пола я, на жаль, вважаю все-таки марною тратою часу…

Сюжет: в центрі оповіді Робінетт Броудгед, його минуле й теперішнє, складні й заплутані лабіринти його психіки. Він розповідає про Браму — об’єкт, знайдений людством у Космосі й перетворений на відправну точку всіх подорожей дослідження Всесвіту. Подорожі ці можуть зробити тебе неймовірно багатим, а можуть і вбити, кожен політ — це безсумнівний ризик. І мандрівка, що зробила Роба казково багатим, стала його найбільшим жахіттям, яке він ховає у собі…

Розповідь ведеться від першої особи, тобто від самого Роба, при тому, у двох часових площинах: перша — теперішнє, у кабінеті робота-психоаналітика, який намагається з’ясувати, що сталося, і вивільнити назовні всі емоції й почуття Роба, які той заховав у собі; друга — минуле, яке відноситься до періоду становлення головного героя проспектором і його польотів.

В принципі, така концепція досить цікава, підсилює інтригу, проте… Знову й знову читати майже однакові діалоги в тому кабінеті набридає. Місцями вони здаються безглуздими й навіть ідіотськими. Площина минулого дещо цікавіша, бо різноманітніша, але не набагато. Вловила я в ній щось таке ремарківське: алкоголь, жінки і постійне тиняння з метою згаяти час. Проте, на відміну від творів Ремарка, якоїсь моралі чи життєвої філософії тут, на жаль, не спостерігається.

Загалом, оповідь ні про що. 250 сторінок переливання із пустого в порожнє. Постійно ниття в кабінеті й якісь психологічні проблеми, які стають більш-менш зрозумілі лише в кінці роману, розповіді про зависання в барі, вечірки-п’янки, жінок, секс, травку і страх відправитися в політ. Цілісної картинки героя і його характеру так і не склалося. Що він з себе представляє, доволі важко сказати…

Та й взагалі склалося відчуття, що створити цілісну картину автор навіть не намагався, просто закидав купою незрозумілих термінів і пояснень, описом світу майбутнього, не турбуючись про сприйняття й розуміння читачами. Іноді складалося враження, що він сам не розуміє, що пише і для чого…

Одним словом, я абсолютно не розумію, за що цей роман отримав аж три премії в області наукової фантастики як «Найкращий роман», що цікавого він нам повідомляє і чому навчає… Можливо, звичайно, що хтось побачить тут куди більший сенс і приховані символи.

Читати не рекомендую, якщо ви тільки не любитель героїв-слюнтаїв з купою комплексів і психологічних проблем + науково-фантастичний фон.

Моя оцінка: 3 з 10.

P.S. Світ майбутнього, змальований у романі, страхітливий. Перед людьми, здається, відкритий весь Всесвіт, але що з того, коли в ньому купа небезпек? Та й чи є куди в ньому тікати? Можливо, там самі лише пастки й купа непотребу? Може, варто таки берегти те, що у нас є? Бо скоро почнемо видобувати нафту зі сланцю у шахтах і їсти її у спресованому вигляді на сніданок (про нафтову їжу вже, до речі, писав Замятін у своєму «Ми») та помирати від хвороб, що викликані тяжкою працею такого типу…