` Американські боги vs. американські вампіри

#Book_challenge_2019: Книги, які чекають свого зоряного часу у вашому списку вже аж занадто довго;

«Люди населяют эту тьму призраками, богами, электронами, сказками. Люди воображают, и люди верят: и только из-за веры, мощной и твердой, как камень, все на свете обретает плоть и кровь».

Сто років не писала ніяких рецензій, і останніми місяцями жахливо мало читала, бо було не до того: робота, написання диплому, екзамени, підготовка до Нового року, свята, написання фанфіку... Та у 2019-му вирішила виправитися й читати більше, та й непогано було б поновити роботу блогу. Можливо, публікуватиму тут окрім рецензій на прочитані книжки, ще й власні твори українською мовою. Сподіваюся, що вони у мене з'являтимуться :)

Та ближче до суті. У цьому невеликому відгуку я хочу поєднати свої враження від романів, які вже давно припадали пилом у моїх must-read списках і навіть на книжковій полиці, та й часу на прочитання вони зайняли таки багатенько. Перший — відомий роман Ніла Геймана «Американські боги», який через заснування сюжету на міфології потрапив до мого списку ще в 2014-му році. Другий — «Я легенда» Річарда Метісона, який я прочитати захотіла лише після того, як дарувала цю книгу Мілі.

Сюжет «Американських богів»: Тінь Мун виходить з в’язниці на три роки раніше, але радісну подію захмарює новина про смерть його дружини. У літаку Тінь знайомиться із дивним чоловіком, який представляється йому як Середа і пропонує працювати на нього, але до ладу не пояснює обов’язків, повідомляючи, що той має бути його компаньйоном та охоронцем. Тінь затягують у неймовірно дивні знайомства й події, де назріває справжня війна між старими та новими богами…

Сюжет «Я легенда»: Роберт Невілл — єдиний вцілілий після нашестя дивного вірусу, який перетворив населення планети на монстрів з легенд — вампірів. Мешкаючи в укріпленому й захищеному будинку в Лос Анджелосі, він кожного дня робить короткі вилазки з різною метою та з усіх сил намагається знайти відповідь на те, чому і як з’явилися вампіри і як подолати цей вірус…

Обидва романи екранізовано. Серіал «Американські боги» з Ріккі Уітллом в головній ролі я почала дивитися саме через нього, і на диво, незважаючи на всю дивність і дикість того, що відбувалося на екрані, мені сподобалося… і я навіть чекаю другий сезон. Про фільм «Я легенда» з Уіллом Смітом не чув, мабуть, лише лінивий, і його я подивилася через Хаса, та не скажу, що він аж так запав мені в душу, як йому…

Отож, я нарешті познайомилася з історіями, які довгий час не могла осилити, які не лягали мені на душу… Чесно кажучи, так і не лягли.

Видання «Американських богів» мінського видавництва було жахливим! Наче роздрукували аркуші на поганенькому принтері, нашвидкуруч зліпили їх м’якою обкладинкою і випустили в світ. На додачу до всього, у тексті взагалі були відсутні дефіси! Зрозумійте моє здивування, коли я вперше побачила слова «как-то», «где-нибудь» і все в цьому році, написані окремо… Через це й без того важкий для сприймання текст, нагадував справжнісінькі джунглі з букв, через які я змушена була пробиратися. До видання «Я легенда» у мене претензій жодних — все читабельно, зручно й гарно. Проте, чорт забирай, роман такий тоненький… я б навіть назвала його повістю. І він, за всіма характеристиками, повістю і є.

Плавно переходячи від останнього речення, скажу, що «Американські боги» цілком таки виправдовує статус роману: велика кількість персонажів, наявність декількох сюжетних ліній відповідно, вставні сцени, авторські й ліричні відступи тощо. Відбувалося так багато всього, що за цим рейвахом насилу вловлювалася суть й основна думки. Правду кажучи, вона там наче маскувалася… У «Я легенді» все куди стрункіше: один основний персонаж, одна сюжетна лінія на тлі катастрофи, ускладнена хіба що подорожами Роберта спогадами у власне минуле. Сюжет — наче один великий вирваний з контексту епізод без детальних пояснень.

Обидві історії мають в собі підґрунтя міфології: Гейман вплітає богів різних пантеонів світу до сучасної Америки (хоча на мою думку, у нього це зовсім не так цікаво, як у Ріка Ріордана, хоча я прекрасно розумію, що орієнтація та посил у цих авторів зовсім різний), а Метісон звертається до готичних легенд про вампірів. У Геймана всі боги постають перед нами створіннями досить жалюгідними: нещасні, всіма забуті циніки, які пристосувалися до сучасних реалій (проститутка, водій таксі, працівник скотобойні, власних похоронного бюро тощо). На цих богів справді гидко дивитися, у їхньому існуванні не видно жодного сенсу. У Метісона вампіри класично не виходять на денне світло, бояться розп’яття (насправді у кожного свій страх перед символом його віри), не виносять запах часнику. Гейман через Тінь аналізує, чому так сталося, що люди забули своїх богів і наголошує на постійній зміні світу і його богах. Метісон, у свою чергу, мозком Роберта Невілла намагається науково пояснити виникнення й існування вірусу вампіризму, через який все населення планети перетворилося на монстрів.

В «Американських богах» насувається «буря», яка в кінцевому рахунку має грянути війною між старими, міфологічними, богами та новими богами цифрового світу. Нагнітання обстановки протягом усієї історії готує до цього, а на ділі ж виходить пшик. Битва зовсім не між цими двома сторонами, і суть її зовсім не в подоланні суперника… «Я легенда» також ніби готує читача до якоїсь битви між Робертом, який є єдиним, хто вижив, та вампірами, які чатують на нього кожної ночі за стінами будинку. Але знову таки, закінчується зовсім не тим…

Як результат, я так і не побачила, у чому була суть написання, що автори взагалі хотіли донести до читачів. І якщо у «Американських богах» ще знаходжу певні цікаві думки, якісь повчальні моменти, то «Я легенда» повністю пройшла повз. Це наче вирізка з роману, а не повноцінний роман. Ні пояснень причини апокаліпсису, ні його суті, ні розуміння фіналу…

Я зрозуміла, чому не осилила «Американських богів» ще чотири роки тому, чому це не моя історія. Так багато мату, вульгарності, безсоромності й така кількість відвертого цинізму, яка заливає всі сторінки, зафарбовуючи світ суцільно у темні кольори, змушуючи задаватися одним-єдиним питанням «Для чого взагалі ми всі ведемо своє існування?» Явно не мій варіант, не мій погляд на світ і життя, тож не дивно, мабуть, що й суті роману я не вловила. Думаю, Гейман таки не мій автор…

Проте декілька рядків мені справді припали до душі:

«Боги смертны. И когда они умирают совсем, никто не оплакивает их, никто не вспоминает. Идею убить куда труднее, чем человека, но в конечном счете можно убить и ее». 

«— И куда ты уедешь по билету за двадцать долларов?  — Мне все равно, лишь бы подальше отсюда. Пока не грянула буря. Подальше от мира, в котором наркота стала религией масс». 

«Основная часть этой битвы будет происходить в таком месте, в которое не тни дорог, ни дотронуться до него невозможно. В сердцах и умах людей». 

«Боги велики. Но самая велика вещь на свете — это сердце человеческое. Ибо из наших сердец боги и рождаются на свет, и в наши сердца суждено им вернуться».

На тому, мабуть, усе. Не скажу, що ці дві історії мені взагалі не сподобалися, щось корисне, я все-таки винесла, проте я не поділяю захоплення ними. Для мене суть залишилася туманною й незрозумілою.

Моя оцінка: 5 з 10.