` Кожен лабіринт має свого Мінотавра | «Цвинтар забутих книжок»

#Book_challenge_2018: Книга, що розповідає історію всередині історіїї

Роман іспанського письменника Карлоса Руїса Сафона «Тінь вітру» потрапив мені на очі десь у 2014 чи 2015 році в якомусь із чергових книжкових списків ВКонтакте. Мені сподобалася анотація, тож я внесла його до свого списку must-read. У 2015-му таки прочитала електронну книжку російською мовою. Мені таааааак сподобалося) Проте, тоді я знала, що є ще якась книга під назвою «Гра янгола»… В планах було прочитати. І раптом у 2017-му КСД випустили цілу серію українською мовою *О* І один роман, який так мені сподобався, виявився цілим циклом — «Цвинтарем забутих книжок»… Звичайно, що я його придбала)

Сюжет: одного раннього ранку маленький Даніель прокидається сполоханий, бо ніяк не може згадати обличчя матері, яка померла, коли йому виповнилося п’ять років. Обличчя вислизає з пам’яті, і хлопцеві здається, що він назавжди втратить матір, що вона щезне з його життя назовсім. І саме того ранку батько Даніеля вирішує, що настав час показати синові таємниче місце, споруджене із книжок — забутих книжок проклятих авторів. Там маленький Даніель має вибрати одну єдину, охоронцем якої стане. Хай би там що, а він має її вберегти!

Та хіба малий міг подумати, що з того дня почнеться його подорож у лабіринт минулого, і що його життя так тісно переплететься із життям проклятих письменників Барселони?.. І чим далі вглиб, тим темнішми й страшнішими є таємниці…

Так багато всього хочеться написати, що важко зібрати всі думки докупи, тому починаю з початку…

Видання. КСД постарався на славу. Від обкладинки до перекладу. Обкладинки — просто окреме мистецтво! Настільки гарні, що важко відвести погляд і декілька хвилин можна витратити лише на їх споглядання. До того ж, кожна з них настільки відповідає змісту, що Івану Дубровському хочеться аплодувати! Гарний зручний перепліт, приємний на дотик і погляд папір… Доладний грамотний переклад) Мені немає на що скаржитися, я лише захоплююся!

Сюжет. Сафон володіє талантом настільки майстерно закручувати сюжет, що, читаючи, ти непомітно для себе самого потрапляєш у його тенета і вже не можеш відірватися… В голові вибудовується купа припущень й здогадок. Деякі з них підтверджуються, а деякі виявляються зовсім далекими. В один момент думаєш, що сюжетний поворот приведе в одне місце, а він несподівано приводить зовсім в інше. Письменник грається з читачем, водить його своїм твором, наче лабіринтом. Тим самим лабіринтом, яким у нього постає Барселона… «Барселона, мати лабіринтів, ховає в найтемнішому куточку свого серця плетиво вуличок, зав’язаних вузлом у нагромадження руїн теперішніх і майбутніх». Різні сюжетні лінії, які на початку здавалися не пов’язаними між собою, з’єднуються і утворюють одну цілісну картинку. І це просто дивовижно!

Гадаю, коли Сафон написав «Тінь вітру», у нього й гадки не було продовжити історію, тому цей роман виглядає цілком логічно завершеним — нам навіть дають зазирнути в майбутнє героїв. Але за шість років, мабуть, письменник скучив за ними та їхньою історією, бо почав другу частину циклу. На перший погляд, вона пов’язана з «Тінню вітру» лише місцем, часом подій та деякими персонажами… Проте з цієї «непов’язаної» книги й розпочинається великий задум…

У «Грі янгола» ми переносимося в минуле щодо подій, описаних у першій книзі, спостерігаємо за Іспанією та Барселоною зокрема, ще до початку Громадянської війни і до встановлення режиму Франко в ній. Проте тональність не змінюється… Але про це згодом)

Третя книга «В’язень неба» несподівано не лише повертає нас до родини Семпере, але й пов’язує між собою усіх персонажів, заповнює прогалини між першим та другим романом, служить своєрідним клеєм між ними.

Четверта й остання частина «Лабіринт духів» виводить на сцену нового персонажа й продовжує історію, нарешті збираючи усі частини пазла докупи й показуючи цілісну картину, розкриваючи всі таємниці й крокуючи в майбутнє.

Композиція. Цикл «Цвинтар забутих книжок» — це своєрідний роман в романі. Все, що відбувається, відбувається довкола книжок і в них самих. Це справді якийсь спіральний лабіринт. Книги тут поставлені на вівтар — це світ книгарів і письменників. Дуже цікавою виявилася ідея Сафона оформити всю серію, написану ним, як цикл книжок, що його пише один з головних героїв про свою родину. Таким чином межа між автором і персонажем стирається… Майже як у «Майстері та Маргариті», тільки, здається, ще сильніше.

Жанр. Ох, цей цикл — справжня еклектика. Тут вдало поєднується готичний роман з детективним, з історичним і любовним, і ще авантюрним, соціально-побутовим і психологічним… Є тут щось і від Умберто Еко, і від Луїса Борхеса, і від Едгара По...

Стильова манера. Перед нашими очима постає справжня готична Барселона. Усі реальні події до, під час і після Громадянської війни та встановлення режиму Франціско Франко переплітаються із містичними подіями, персонажами та місцями. Надприродні сили втручаються у повсякденне життя Барселони, але роблять вони це безпосередньо чи лише в головах у її жителів… що ж, здогадайтеся самі.

Сеньйор Карлос майстерно володіє художніми засобами — таких яскравих порівнянь, метафор та епітетів я ще, мабуть, не зустрічала. А ще такі влучні та яскраві дотепи… Читаєш і насолоджуєшся кожною сторінкою!

Барселона. «Випадкові гості наївно вірять, що у цьому місті завжди сонце й завжди спека. Але я стверджую, що Барселона рано чи пізно покаже в небі відзеркалення своєї давньої, каламутної і темної душі».

Барселона Сафона — прекрасна й проклята. Це лабіринт, який впускає до себе, але навряд чи випустить.

Барселона Сафона наскрізь готична, незважаючи на XX століття.

«Криваво-червоне небо вкривало чорну Барселону, зіткану з темних гостроверхих силуетів». Барселона Сафона зіткана з чорного, багряного, криваво-червоного кольорів; зіткана з тіней, духів та невиразних силуетів; зіткана з пекельних, демонічних, янгольських і диявольських образів. Всі ці інфернальні символи зустрічаються на кожному кроці, ледь не на кожній сторінці, за будь-якої погоди.

Особливо яскравим і сильним є епізод, в якому Алісія Гріс кладе револьвер (зброю, що покликана забирати життя) до Біблії як до найкращого сховку...

Алюзії. Хочу виділити їх окремим пунктом, бо їх дуже багато. Мабуть, особливого мого захоплення Сафон заслуговує саме за те, що йому вдалося зібрати докупи все вже давно відоме й написане кимось і створити з того абсолютно свою неповторну історію!

«Кожен лабіринт має свого Мінотавра». Так ледь не кожна історія витікає з міфів. Вони наче ґрунт, на якому проростають нові розповіді. І в цьому циклі без них не обійшлося. То тут, то там вони незримо присутні.

«100 років самотності» Габріеля Гарсія Маркеса відома зокрема тим, що описує життя однієї родини протягом століття, а читачі легко заплутують в однакових іменах героїв. У «Цвинтарі забутих книжок» теж є схоже — нам показана історія однієї родини від майже початку століття до майже його кінця, перед очима проходить життя не одного покоління, та й імена повторюються, бо дітей називають на честь когось близького J

Сам по собі Цвинтар забутих книжок дуже нагадує бібліотеку з роману Умберто Еко «Ім’я рози», що також уособлює архетипний образ лабіринту, який приховує певні таємниці, що їх так прагнуть розгадати персонажі. Лабіринтом постає і людський мозок, і місто, і весь світ, і життя загалом…

А ще (на додаток) зустрічається й образ шафи з темрявою та потаємним коридором прямо як у «Хроніках Нарнії» Клайва Льюїса J

І я вже не кажу про речення «Із моря насунуло хмаровище й похоронним саваном накрило Барселону», яке так і перегукується із «Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла ненавидимый прокуратором город» J

Безперечно, Сафон надихнувся різними історіями, проте, взявши з них по нитці, зумів виткати свій художній світ, у який хочеться занурюватися з головою! Світ, сповнений захопливих карколомних пригод, цікавезних таємниць, глибоких роздумів щодо різноманітних суспільних проблем та чудових сентенцій. Світ, з яким однозначно варто ознайомитися і до якого безперечно захочеться повертатися, незважаючи ні на що!

Рекомендую мандрівку до цього книжково виміру!

Моя оцінка: 10 з 10.

І на додаток трохи цитат:

· Пан Семпере — чоловік із головою, серцем і душею. Чоловік, який уміє слухати дитину, поважати її, вести крізь життя, а не компенсувати через неї свої власні невдачі. Такого батька дитина любить не тільки за те, що він її батько. Таким батьком вона пишається. І вона хоче бути на нього схожою, коли виросте.

· Доля здебільшого чигає десь за рогом. Вона схожа або на грабіжника, або на шльондру, або на торговця лотерейними квитками: ось три найбільш звичні її втілення. Але знаєш, чого доля таки не зробить ніколи? Не завітає в гості. Ти маєш іти по неї сам.

· Набагато легше ненавидіти когось такого, хто має пізнаване обличчя й кого ми можемо звинуватити в усьому тому, що нам не подобається. Це не обов’язково має бути індивід. Це може бути цілий народ, раса або група… що завгодно.

· Доля, коли не нападає підступно й безсоромно на невинних, любить перепочивати на залізничних вокзалах. Тут починаються або закінчуються трагедії і романи, відчуваються втечі й повернення, зради й розлуки. Саме життя — це, так би мовити, вокзал, на якому хтос завжди сідає — або когось садять — не на той потяг.

· Я не уявляю, що він сподівався знайти тут, у країні, одна половина якої вбиває другу через ганчірки інакшого кольору.

· Коли брешеш, головне — не правдоподібність твоєї вигадки, а жадібність, пиха й тупість того, кого ти прагнеш обдурити. Ніхто ніколи нікого не обманює, люди обманюються самі.

· Іноді, коли боги не дивляться, а доля блукає невідь-де, навіть хорошим людям трохи щастить у цьому житті.

Також можете переглянути відеовідгук за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=KDVySD9Uhm0&t=187s