` «Вона – крадійка книжок. Він – викрадач неба»

і коли вже довкола пахне війною

і вже розгораються перші битви

говори зі мною

говори зі мною

бо словом також можна любити.© 
Ю. Іздрик

Рік чи два тому мама знайшла фільм «Крадійка книжок», і ми вирішили його подивитися. Нам сподобався, але не залишив по собі глибоких вражень. А рік тому в КСД з'явилася книга, яка поступово почала набирати популярність. Тут і там в соцмережах я бачила, як люди читають цей роман і хвалять його. Я думала, думала і, коли галас трохи стих, таки вирішила придбати «Крадійку книжок». І не пожалкувала)

Сюжет: До влади в Німеччині прийшли нацисти. Вперше Смерть побачив маленьку Лізель, коли прийшов забрати душу її братика. Він став свідком того, як дівчинка вкрала першу книжку, і зацікавився її долею. Він приходив до її будинку, де, ризикуючи життям, родина переховувала єврея. Він слухав, як Лізель читала книжки під час бомбардувань. Смерть завжди був поруч. Під час останньої зустрічі він розкриє крадійці книжок свою найбільшу таємницю...

Роман пройнятий символізмом: від алюзій і художніх деталей до перефразів. Ледь не кожен предмет та вчинок має своє приховане значення. Особливо цікавими для мене особисто були марення Макса про сцену з рингом і боєм (поєдинок Макса і Гітлера — це по суті навіть не просто боротьба всього єврейського народу проти нацистів, а боротьба людяності проти жорстокості й навіженого безглуздя, наслідком якого були мільйони смертей). А також Максові замальовки й розповіді. Ті дві книжки і сенс, який у них вкладав єврей, справді викликали у мене сльози. Чому? Дізнаєтеся, коли прочитаєте)

Автор не істерить, не читає моралі, не пропагує, не закликає. Він просто холодно констатує факти. І робить це так, що вони б'ють прямо в груди й мозок. Ти не пробігаєш очима рядки,  ти вдумливо читаєш кожен з них, а деякі навіть перечитуєш декілька разів. Не тому, що складно написано і важко розуміти сенс, а тому, що хочеш осягнути його у всій повноті. Короткі влучні речення лише додають якоїсь гостроти написаному, тримають вас у напрузі й змушують думати. 

Окремо зачаровує вміння автора (і перекладача) змалювати стосунки між людьми, розкрити їхню велич і ницість, розкрити характери самих персонажів, їхні людські якості.

Оповідачем є сама Смерть (це, до речі, також дуже оригінальна задумка), яка, чи то пак який, не виступає на тій чи іншій стороні. Йому байдуже, німці то чи росіяни, французи чи євреї... Він засуджує тих, хто сіє страждання, руйнування і примушує його самого тяжко працювати, рятуючи душі... «Кажуть, що війна — найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна — ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечем і без упину повторяє те саме: «Виконуй, виконуй». Доводиться докладати ще більше зусиль. Виконувати роботу. А начальник навіть не подякує. Він вимагатиме ще більше». Його ставлення до Сталіна й Гітлера цілком однакове — зневага та презирство. «...я ще не встиг оклигати після Сталіна в Росії. Так званої "другої революції" — винищення власного народу. І одразу ж з'явився Гітлер».

Маркус Зузак намагається показати, що смерть не є злою, що її не варто боятися і вигадувати якісь страшні легенди про неї, адже не вона є причиною нашого болю і наших страждань, не вона вкорочує нам життя. Ми самі це робимо. 

«Я не ношу серп чи косу.

Чорний балахон з каптуром я надягаю лише тоді, коли холодно.

І моє обличчя не має тих черепоподібних рис, які вам так подобається на мене чіпляти.

Хочете знати, який мій справжній вигляд?

Я вам підкажу. Пошукайте собі дзеркало...»

Недаремно останніми словами є «Мене переслідують люди»...

Як людина, що велику увагу приділяє не лише змісту, а й формі розповіді, не можу не відмітити композицію, переклад і художні засоби. 

Композиція: 10 розділів, які називаються назвами книг, які відігравали в житті Лізель важливу роль. На початку кожного з них є назви маленьких підрозділів, така своєрідна анотація до всього розділу. До того ж постійно присутні чи витяги з книг, чи ремарки оповідача, чи щось на кшталт того. І все це акцентує читацьку увагу на тому чи іншому моменті, підкреслює його значущість. Автор наче постійно нагадує: тут немає неважливих речей, які написані просто для загальної картини, тут все важливе, бо воно впливає на головну героїню, на її оточення, а дещо — на всю Німеччину і навіть світ.

Переклад: мабуть, перша доладно перекладена українською книга. Хочеться назвати переклад ідеальним! Тут не траплялися українські діалектизми, якими так грішать наші перекладачі, переклад в найкращому розумінні цього слова нейтральний. Велике дякую за це Наталії Гоїн. І знімаю капелюха за переклад складних метафоричних конструкцій.

Таким чином плавно перейду до художніх засобів :) Буквально з перших сторінок я полюбила цю книгу за її епітети, як от "проколоті серця", "пробиті легені", "небо сніданкового кольору", "пластмасове повітря", метафори "сніжинки попелу", "сніжинки обпекли б ваші губи", "гнила правда кровоточить", порівняння "горизонт наче застиглий клей" тощо. Це далеко не все, ви зустрінете набагато більше тропів. Вони роблять розповідь такою яскравою, глибокою і цікавою, не зводять все до простої хроніки життя дівчинки в нацистській Німеччині. 

Загалом роман змушує багато про що задуматися і точно не залишає байдужим!

І за художність, і за зміст даю цій книзі оцінку 10/10 і рекомендую всім до прочитання 👍